Крим за три дні. Розповідь пасажира

Якщо для скаженого пса сім верст — не відстань, то для ветерана розумової праці і тисячі не багато. Особливо, коли наприкінці квітня отой ветеран поволі перетворюється на інваліда — бо ж душа все голосніше волає кока-кольним «свято наближається!..»

Ми мали нагоду пересвідчитися в тому на власному досвіді. Бажання десь подітись із Києва вистигло чи не миттєво — акурат під час зборів на роботу. Це сильно спростило нам життя й зекономило час бо на збори й було всього лиш півгодини (зайве підтвердження того, що безглузді спонтанні ідеї часом варті реалізації).

Протягом ранку узгоджувався план подорожі, а вже в обід наші дівчата з майстерністю, достойною дипломата, збивали ціну на наш потенційний притулок. В Алушті. Де ми збиралися спати вже цієї ночі. Словом, сюжет для шкільного співця безглуздя хоробрих (чи самовпевнених), тим більше, що о четвертій дня наш «ґетзик» ще кружляв по Києву, вишукуючи шпаринки в щільному потоці біженців від столичної толоки.

Словом, моя вам порада: не беріть на «слабо» жінку, коли вона за кермом — пошиєтеся в дурні. Вже о другій ночі ми оглядали свої апартаменти — половину добротного двоповерхового будинку. Господар казав, у сезон він бере $ 50 з людини, і скажу чесно, як на мене — є за що, на відміну від багатьох його колег по цеху. Зрештою, сезону не було, і наші хороми із устаткованою кухнею на першому поверсі, холом, санвузлом і двома спальнями на другому потягнули всього на сотню за добу. Хоча, здається, то сказалися переговорні таланти наших дівчат.

Якщо маєш машину, Алушта — дуже зручне місце для бази. В один бік дорога веде в Масандру, Партеніт, Ялту, Алупку, Форос. В інший — на Судак. Але в нас було всього три дні, тож останнім довелось пожертвувати, хоч я і люблю це містечко — особливо фортецю й байкер-паб під нею (пару років тому тутешній бармен готував неперевершений джин-тонік. Щоправда, на особливе прохання зробити як слід).

Про варті уваги місця на цьому шляху написано досить багато, тож постараюсь не повторюватись. Приміром, у самій Алушті є чудовий краєзнавчий музей, який зовсім незаслужено оминають увагою (чи то просто не знають). Тож, сумивши за відвідувачами, його співробітники викладаються на повну. І цікаво, і не обтяжливо, словом. Варто подивитись на рештки фортечних мурів, поки вони остаточно не зникли під убогими халупами «самосадів».

Втім, правду кажучи, кінцевою точкою нашої першої подорожі стала Масандра. В цю пору кримські вечори ще досить прохолодні, тож глінтвейн буде дуже доречним.

Наш візит до Воронцовського палацу попри всі сподівання перетворився на невеличку пригоду. Через величезний наплив тургруп усі довколишні парковки були забиті, і наш бравий шофер знову продемонструвала неабияку майстерність, блискуче влізши між «мерсом» і «паджеро». Але то були лише квіточки — величезні черги й натовпи, природно, чекали нас і в самому палаці, тож враження трішки попсували відтоптані ноги й «привітність» охорони. Фіналом усього того стала потужна злива, що почалася акурат тоді, як ми вийшли в парк. То коли ми дістались машини, одяг довелося викручувати.

Найекстремальнішою частиною цієї екскурсії стало повернення: трафік добряче нагадував київський.

Не оминули ми увагою й Нікітський ботсад. Увага: на початку травня якраз квітне сакура! Якщо ви того не бачили, вам ніколи не зрозуміти, чому для японців це свято. І, звісно, варто подивитися на розкішну плантацію кактусів. Тільки не варто цікавитись пейотлями — ці питання вже порядком набридли тамтешнім служителям...

Втім, найбільші враження чекали наступного дня. Смачно поївши в рибному ресторані на набережній Ялти (що само по собі диво), ми рвонули на Ай-Петрі. Краєвиди незабутні, на фунікулері не побачиш і десятої частки тих пейзажів. Чи то на нас подіяло місцеве повітря, чи просто захотілось пригод, але спускатись було вирішено через стару дорогу — на «той» бік. Попереджу: шлях карколомний. Принаймні я (не водій) волів би йти по ньому пішки. Ця дорого суттєво скорочує шлях до Севастополя й Бахчисарая, що з нашим цейтнотом стало дуже в пригоді.

Про ханський палац написано чимало. Скажу лише про свої враження: кримські хани були значно скромнішими людьми, ніж багато хто з нинішніх менш впливових осіб. Варто повчитись.

Якраз навпроти палацу — хороший татарський ресторан із помірними цінами. Тож якщо хочете справжніх чебуреків чи лагману, вам сюди. Це сімейний бізнес (бабця — щось на кшталт метрдотеля, онуки — офіціанти, їхня мати з ріднею на кухні), тож тут можна ще й тутешній традиційний уклад побачити. І все — за вельми помірними цінами.

За палац під скелями йде дорога, на якій не варто бити машину. Краще лишіть її на стоянці. І почніть сходження до Свято-Успенського монастиря, видовбаного в скелях. Перші свідчення про нього відносяться ще до VIII ст., але мене вразив не стільки вигляд цієї обителі, скільки надзвичайна краса каньйону, в якому вона розташована.

Маючи час, натхнення й здоров’я, відправляйтесь далі. Дорога (тоді вже стежина) виведе до української Петри — Чуфут-Калє. Ми дістались туди за годину до закриття. Того часу, безперечно, замало, щоб усе обійти. Та потрапивши за міську браму, можете не поспішати: досвід показує, що ще година йде на те, щоб очистити територію від туристів.

Гуляти тут краще тротуарами: як з’ясувалося, камінь точить не тільки вода, але й колеса возів. За довгі сторіччя в дорогах з’явилися глибокі колії, тож пильнуйте, щоб не підвернути ногу. Варто подивитись на караїмську релігійну школу — кінасу і мавзолей онуки Чингізхана (обов’язково загадайте бажання біля липи, що росте при ньому — кажуть,збувається). Але найбільше вражають усе-таки дива природні. Особливо краєвид, що відкривається з вікон чи то міського погреба, чи то в’язниці. Тисячолітній шовковий шлях, що плутається по долині, виглядає тоненькою смужкою.

Повертались у сутінках, і тому не мали жодного бажання ще раз випробувати водійську долю на перевалі. Поїхали кружною дорогою. Так закінчився наш останній день у Криму. Попереду була подорож додому. І до роботи.